Був ще й третій фронт: українсько-польський. На території західних областей України діяли польські партизанські з’єднання, які вступали у збройні сутички як із загонами УПА, так і з радянськими партизанами (з останніми,, щоправда, йшли на замирення і на співпрацю.
Та й між оунівцями і червоними партизанами до 1943 року неодноразово заключалися договори про нейтралітет; по річці Случ навіть проходила своєрідна „лінія Мажино”, що розмежовувала зони контролю націоналістичних і радянських угрупувань).
Ворогування двох націй, кожна з яких прагнула до відновлення своєї держави (українці – самостійної України, а поляки – Речі Посполитої від моря до моря), і призвело до україно-польської різанини. Україно-польської тому, що примусову депортацію й терор першими застосували все-таки українці.
Однак важко порівнювати українську і польську поліцію на службі в німців, важко й судити їх. Поліцейські відділи з українських націоналістів служили окупантам до тих пір, поки не було знищено зародок Української держави. Далі вони обертають зброю проти фашистів. А польська поліція глумилася над українським населенням, будучи і на службі в німців, і діючи окремими формуваннями. А в 1942 році каральними діями польські й радянські партизани довели населення до супротиву.
Емісари Армії Крайової наказували місцевим полякам противитися возз’єднанню західноукраїнських земель з радянською Україною, бо то, мовляв, споконвічно польські землі, а також відмовляти в допомозі і червоним, і жовто-блакитним (запідозрених чекала сувора покара).
Результатом стали погроми „мазурів” (так називали на Поліссі поляків). Оунівці повинищували жителів таких польських поселень у Володимирецькому районі, як Стахувка, Видимир, Паросля, Корчувка, дощенту спалили ці села. Поляки у відповідь спалили Дубівку і, кажуть, вбили в Кідрах четверо безневинних людей.
У жовтні 1941 року німці видають наказ знищувати оунівців (і бандерівців, і мельниківців) та створені ними відділи національної поліції. У сформованих з українців батальйонах „Роланд” та „Нахтігаль”, де вже зріло приховане невдоволення своєю роллю фашистських карателів, в екстреному порядку замінювали український командний склад на німецький. Великі надії окупанти покладали на легіон „Нахтігаль”, але й там у 1942 році розстріляли німецьких офіцерів і перейшли у новостворену УПА.
Про націоналістичне підпілля та повстанські формування можна починати говорити з осені 1941 року, коли Тарас Бульба-Боровець з розформованої української поліції утворює на Поліссі військове формування „Поліську Січ”, яку невдовзі починають іменувати Українською Повстанською Армією, хоча на початку своєму вона була лише третьою гілкою розбрату організації українських націоналістів. З літа 1942 року і мельниківцями, і бандерівцями активно формуються самооборонні кущові відділи по селах та повстанські „боївки” в лісах. До речі, перший бій з фашистами проведено саме під Володимирцем, коли загін Григорія Перегійняка (псевдо “Коробка”) розгромив німецьку комендатуру та знищив відділ німецько-польської жандармерії, ліквідувавши коменданта Володимирця і — на деякий час – окупаційну владу.
Далі, в 1943-44 роках, ОУН-УПА звільняють від німецької окупації, а також від радянських і польських партизанів частину території Волині, Полісся та Галичини. Повстанська армія розростається до 40 тисяч бійців і стає серйозною силою, з якою варто рахуватися. Наш край контролювала група УПА-Північ (територія Волині й Полісся). До неї входило три військових округи: „Турів”, „Заграва”, „Волинь-Південь”. ВО „Заграва”, яким керував провідник під псевдо „Дуб”, об’єднував район Сарн, Степані, Дубровиці, Володимирця, Висоцька, Нової Рафалівки та інших населених пунктів.
На контрольованих бандерівцями територіях відновлювалося суспільне та економічне життя, видаються газети та журнали (“У боротьбі за волю”, “Гомін волі”, ряд інших). У Кідрах була частина тилового забезпечення, в лісі біля села працювали спиртозавод, миловарня, ковбасня, підземний млин, шкурня, били валянки. А біля колишньої польської „лісничувки” (лісництва) був „націоналістичний вишкіл” – школа бойової підготовки. Сотнею охорони, в якій служили і місцеві, і хлопці з Городця та з Цепцевич, керував сотник „Сіромаха”.
До речі, цікава доля цієї людини. Кажуть, „Сіромаха” (звали його Федір) у 1941 році служив у німецькій поліції Володимирецького гарнізону. В Кідрах жила його дружина Пріська з двома дітьми (після війни в 1947 році її з дітьми вивезли в Сибір). Погрожуючи розправою з дітьми, бандерівці схилили його до співробітництва. Він і здав гарнізон оунівцям, коли ті наступали на містечко, – залишив пост і перейшов на бік бандерівців.
Але, розповідають, доля його закінчується трагічно. Коли в січні 1944 року до нашого району підійшов фронт, з радянськими військами на з’єднання йшли червоні партизани. Вони захопили Кідри й Осову (село Дубровицького району). Там і влаштували штаб.
Червоних атакували бандерівці. Однак сили були нерівними, і націоналісти відступали, надіючись на „Сіромаху”, чота прикриття якого засіла на Зеленській горі під Кідрами. Однак чота вогонь по червоних не відкрила, націоналісти зазнали великих втрат, а зрадливий сотник втік (подейкують, що покаявся і перейшов на службу до радянської влади). Пізніше „Сіромаху” за цю зраду націоналісти скарали на горло у Клесові.
Що ж, на зраду часто відповідають зрадою…
Сільською боївкою, яка налічувала більше 20 чоловік, у Кідрах керував Сергій Стібиш (псевдо „Петлюрец”). Займалася вона здебільшого охороною і „чуйкою” (розвідкою), однак працювали тут і „особісти” (служба безпеки ОУН), які за найменшої підозри проводили каральні акти. Так, у 1943 році бандерівці спалили голову сільради Гордія Павлюка з сім’єю, в 44-му розстріляли його наступника Ничипора Тоюнду. Спалили також і хату, в якій розміщувався гарнізон „яструбків”, вбили одного з них. А в Костянтина Гнатовича Богдана, який теж служив в батальйоні самооборони, забрали корову, одяг, спалили стару жінчину хату за те, що батько Марії Миколаївни, Микола Григорович Тоюнда, служив на славнозвісному „Варязі”, був нагороджений хрестом за хоробрість. Вбили за це й самого батька.
Мало не щоночі хлопці з лісу стукали у вікна, зав’язували очі й забирали всіх дорослих на примусові роботи: копати підземелля під майбутній млин, перевозити продовольство, зброю до схронів. Маскувалися при цьому досить серйозно. Щоб не виявити розташування млина, дядькам, які вантажили й возили зерно, зав’язували очі, імітували на дорозі шматок залізничних колій з двома залізяками, через які перекочували вози, – щоб створити враження, наче вони під антонівським переїздом.
Професія — убивати
Якщо порівнювати радянських партизанів і українських повстанців, то можна побачити, що їх організаційна структура має багато спільного: розгалужену систему організацій і загонів, єдиний центр управління, міцну політичну та ідеологічну основу. Чимало спільного і в методах боротьби з противником.
На війні як на війні: основна професія – убивати. Не були винятком і обидва противники: партизани та оунівці. Останні вбивали проїжджих військових, навіть своїх земляків-комуністів, які поверталися з фронту додому. Вбивали й просто за те, що виявляли симпатію до радянської влади. Причому на таких „ворогів” шкодували патронів — основною зброєю була мотузка.
Рекрутів до УПА набирали в добровільно-примусовому порядку: якщо прийшли по тебе „Степанові хлопці” (бандерівці), ти, значить, віриш в самостійну Україну. А коли відмовляєшся служити в повстанській армії – виходить, симпатизуєш червоним. Тоді дорога одна – на той світ. Хоча могли лише шомполів всипати (це вже як на кого потрапиш) або комісувати по стану здоров’я. Всі мобілізовані проходили строгий медичний відбір, і хворих на службу не брали („нема часу вас лікувати, нам треба здорові вояки” – казали лікарі). Крім того, всі новобранці перевірялися службою безпеки. Незадовільний результат перевірки теж грозив смертю.
Практично з ОУН-УПА дороги назад не було. Однак що цікаво: провідники націоналістів здебільшого були інтелігентними, ідейно переконаними людьми, які не знали ні лайки, ані звірячості чи мародерства (на відміну від рядового складу, який через нестачу кадрових військових офіцерів більше нагадував добре організовану банду, а не армію). До речі, відомо, що на ОУН в перші роки збройної боротьби працювали й російські офіцери, котрі займалися військовою підготовкою молоді на курсах старшин в УПА. Відомо й про рої (взводи) грузинів і узбеків в сотнях “групи Енея” на Волині. В 1944 році УПА навіть провела конференцію і заснувала “Союз визволення поневолених народів”, у склад якого входили представники національних меншин СРСР.
Не менше від них „воювали” й червоні партизани (місцевих, особливо уродженців села Каноничі, називали „кобурниками”). Здебільшого це також проявлялося на мирному населенні. Так, як свідчить доповідна записка секретарям ЦК ВКП(б) і КП(б)У Маленкову й Хрущову від 20.06.1943 року від начальника обласного штабу партизанського руху Ровенської області, генерал-майора В. Бегми, на території нашої області розвідуправлінням були залишені невеликі розвідувальні групи. З розвитком партизанського руху вони поповнилися місцевим населенням і виросли у великі загони (полковника Бринського – „Дяді Петі”, капітана Каплуна, майора Медведєва).
Однак вони лиш „…охороняють штаби, займаються заготовкою продовольства, а бойових операцій за рік з лишнім не провели ні одної. {…} В результаті такої бездіяльності і відсутності контролю та виховної роботи серед особового складу люди піддаються моральному розтлінню, зафіксовано безліч випадків самовільних розстрілів безневинного населення, мають місце масові п’янки, хуліганство і т.д.” (за матеріалами документального нарису-роздуму О. Бурдейного „Час будувати мости”, цитата з архівних матеріалів Російського центру зберігання і вивчення документів новітньої історії. Ф. 96, оп. 1, спр. 1034, арк. 69-70).
– Не раз було таке, — розповідала Марія Миколаївна БОГДАН З КІДЕР — ЩО ОПІВНОЧІ СТУКАЮТЬ У ВІКНО „СТЕПАНОВІ ХЛОПЦІ”: „ТІТКО, ОДЧИНІТЬ!”. БУВАЄ, ПРОСЯТЬ, А ЧАСТІШЕ ЗАБИРАЮТЬ ХЛІБ, КРУПИ, САЛО, ХУДОБУ. МУСИШ ВІДДАВАТИ, КОЛИ НА ПЕЧІ ПЛАЧУТЬ МАЛЕНЬКІ ДІТИ, А В ГОЛОВУ ЦІЛИТЬСЯ ДУЛО КАРАБІНА! А ПІД РАНОК СТУКАЮТЬ ЗНОВУ, ВЖЕ ЧЕРВОНІ ПАРТИЗАНИ: „ТИ, СЯКА-ТАКА, ХЛОПЦІВ З ЛІСУ ПУСКАЄШ ДО СЕБЕ, ФАШИСТАМ ПРИСЛУЖУЄШ?! БАНДЕРІВКА! РОЗСТРІЛЯЄМО!..”
Добре, якщо закінчиться тим, що поставлять синяка під око та вигребуть решту харчів. Можуть і кулю в лоб пустити, або хату підпалити. Але найчастіше люди просто не розуміли, хто прийшов: чи бандерівці, чи партизани. Лютували ті й другі. Проте траплялися людяні і серед червоних, і серед синьо-жовтих.
Та якби там не було, незаперечний один факт: і радянські, і польські, й українські збройні формування боролися кожен за свою державу. Хоча б за це вони достойні і поваги, і пам’яті. Бо нація, яка не має своєї історії, приречена на загибель.
Дорога у Вічність
…Відстогнала відлуннями вибухів пошматована тиша, стихла стрілянина і російський мат. Журно шумів осіннім листям поліський бір, і падали живицеві сльози посічених осколками ялин в ядучий тротиловий дим з підірваного схрону. Оголеними ребрами стирчали догори кряжисті стволи сосон із засипаного землею даху. З підземного бункера тягло пороховим димом, кров’ю і смертю.
Здавалось би, у тому смертоносному пеклі, який карателі обрушили на бандерівський схрон, ніхто не вцілів. Тільки листя сусідніх беріз кружляло над ним у передсвітанковій тиші. Однак по якомусь часі десь збоку від замаскованого бункера заворушилися кущі, почувся тихий стогін, і з підземелля через потайний хід, ножем хапаючись за глину, поповзом вибралася людина. Вибралася – і відразу ж втратила свідомість. Тільки через півгодини нерухоме тіло проявило ознаки життя.
Чоловік скрипів зубами, падав і знову піднімався. Нарешті після кількох безуспішних спроб він таки звівся, хитаючись, обперся на обріз і довго стояв — віддихувався. Ліва скривавлена рука висіла мертвою пліттю. Від пошматованої куфайки смерділо вільгістю підземелля і чадом порохових газів, який перебивав усе. Чоловік постояв, насторожено прислухаючись до переполоханої тиші поліського бору, а тоді повільно пошкандибав з галявини углиб лісу.
Спираючись на обріз як на ціпок, він повільно, із стогоном на спечених губах ішов все далі й далі від місця, де його боївка прийняла останній бій – ішов у невідомість, в легенду. Людям судити, ким він був у цій війні: зрадником Батьківщини, ворогом, бандитом з лісу чи Патріотом. А він ішов у передсвітанкову тишу, і десь далеко-далеко над верхів’ями віковічних дубів сірою смужкою загорявся новий день.
Він ішов у Вічність…
Був ще й третій фронт: українсько-польський. На території західних областей України діяли польські партизанські з’єднання, які вступали у збройні сутички як із загонами УПА, так і з радянськими партизанами (з останніми,, щоправда, йшли на замирення і на співпрацю.